Астролог Ольга Іванець

Астрологічні консультації

Астролог має надавати консультації безкоштовно?

Я розумію, чому саме від астрологів очікується така самопожертва – безкоштовна робота: Сократ навчав безкоштовно. Навіть якщо людина не має освіти і нічого не знає про Сократа, вона все одно переконана: астролог має обслуговувати безкоштовно. Цей ідеал закарбований у колективному підсвідомому. Але підсвідоме підсвідомим, а мислити раціонально все ж треба: ми не живемо в Афінах часів Сократа і Платона. Ми живемо в Україні 21 сторіччя. І якщо складати гороскопи – моя робота, це значить, що я з прибутків від неї живу. Тобто, не можу я собі дозволити розкоші працювати безкоштовно, як давньогрецькі аристократи. Працюю я за гроші, як давньогрецькі раби. І в цьому нічим не відрізняюся від усіх членів сучасного суспільства.

А якщо астрологія – це моє хобі, то, може, не варто іншим платити мені за те, що мене розважає? В моєму гороскопі Сатурн дуже сильно і напружено аспекований особистими і вищими планетами. Він у Водолієві, управитель 5 дому у 5 домі. Це саме той аспект, коли людина вже з дитинства захоплюється чимось (хобі), за що міцно тримається в юності і не полишає в зрілості. Таким чином, хобі переростає в професію. За тією логікою, що людина має витрачати на хобі, а не мати з хобі прибутків, я мала би будувати своє життя таким чином, щоб бути на утриманні у якоїсь людини, яка заробляє великі гроші на тому, чого не любить. Але чи потрібне мені таке життя?

Коли давно живеш на світі і вмієш бачити майбутнє

Коли не бачу сенсу вмовляти або примушувати людину розмовляти українською, я розмовляю з нею російською. І часто виникає така картина: спілкуються між собою кілька персон, навколо ще кілька персон не беруть участь у розмові, але слухають і спостерігають. І виходить, що одна й та сама людина з одними в тому колі розмовляє українською, а з іншими – російською. І от одна розумна й спостережлива цікава людина в якусь мить робить паузу – і спантеличено запитує поза темою розмови про вибір мови. Це дуже добре, що виникають такі запитання. І дуже добре, що люди сміливо таке запитують. Бо є що у мене відповісти.

– А что вот это вот все означает? Почему с одними по-украински, а с другими по-русски?

– Усе просто: зі своїми я розмовляю українською. А з тими нашими, хто тимчасово спілкується російською, – по-русски.

– Что значит “тимчасово”?

– Ну… Ты вообще знаешь, кто я по профессии? Ну, чем на жизнь зарабатываю?

– Ну… А… Кажется, знаю.

– Ну, от через те і “тимчасово”.

Трохи гороскопної магії

Що робити, коли у вас є зображення вашого гороскопу особистості, а ви не астролог і нічого не знаєте з астрологічних символів? Що воно таке – ваш гороскоп? Це схематичне зображення вашої натури. Воно просто красиве само по собі. Це гармонія Всесвіту, втілена в окремій особистості й описана за допомогою математичних формул. Це страшно круто! Покладіть десь серед важливих документів. І коли відчуватимете сум або невпевненість в собі, можна дістати і дивитися на нього, як на зоряне небо або на ікону, – і прийде спокій і мудре рішення.

Загроза беззаконня

Наслідки діяльності писательки-жбурлялки-борцунки за мову: “…дружно почали підтримувати, навіть пропагувати жорстку поведінку щодо зневажальників мови”. Це саме те, що потрібно Опоблоку, який подав 26 грудня до ВР законопроект про необхідність захисту російської мови від нападників-українців.

Писателька напала на касирку як на ворога української державності. А з чого вона зробила той висновок, що касирка – ворог? Ворог чи не ворог – то визначає СБУ. А самосуд – це дикунська поведінка, яка властива російській неправовій державі. Тут не може бути іншої позиції: або ми чинимо у правовій спосіб і у нас є державність – або ми перетворюємося не беззаконну хаотичну територію і нас поглинає ворожа держава-агресор. Саме те, що Україна не є правовою державою намагається довести світові путін. Саме це він висуває у якості аргументу на користь того, що має намір контролювати Україну. Мисліть, аналізуйте, не піддавайтеся емоціям.

Захисники самосуду говорять про те, що в Україні зараз повно ненависників української державності. Якщо люди почнуть чинити самосуд, цим обов’язково скористаються вороги нашої державності. В Який спосіб? Дуже просто. От іду я в красивій шубі з коштовною сумкою. Підскакує до мене кілька людей і гамселить мене, грабує мене і зникає. А ніхто не зупиняється мені допомогти, бо поруч стоїть гарного вигляду молодий хлопець і пояснює перехожим чудовою українською: “Ідіть, брати і сестри. Не звертайте увагу. То ми сепарку впіймали і навчаємо Україну любити”. Скільки вам років зараз? Мені у 1992 було 30. І я ходила по вулицях з фінським ножем. Я знаю, про що кажу.

Не бійтеся!

Одним із моїх кумирів є папа Йоан Павло II. Людина, яка говорила те, у що вірила. І діяла так, як говорила. Папа Йоан Павло II почав свій понтифікат закликом «Не бійтеся!». «Не бійтеся!» — з цими словами він звернувся до поляків у той час, коли Польща потребувала єдності, щоб вистояти й набрати сили. Єдність — теж одне з головних слів Папи. На питання журналіста, в чому він бачить причину розколів, Папа відповів: «В посередності. Це посередності потрібні розколи і ворожнеча».
Мені кажуть, що треба карати тих українців, які зневажають українську мову. І приводять як приклад касирок у супермаркетах, які обслуговують покупців російською. Карати як? Кажуть, що треба голосно кричати на касирок, жбурляти в них чимось. Тоді касирки лякаються і переходять на українську. Або якщо не переходять, то прибігає переляканий адміністратор і вибачається, обіцяє, що касирки говоритимуть українською. А хто не карає касирок, той не має гідності, той слабка людина і захисник “русского міра”.
Мені кажуть, що касирки-русофони, продавчині-русофони – то вороги української державності. А я бачу не ворогів української державності, а переляканих людей, які між собою потайки, коли ніхто не бачить, говорять українською. А як підходить покупець, переходять на російську. Чому так? Це страх. За 500 км від мого міста справжні вороги української державності дико катують і жорстоко вбивають українців за те, що ті українці. Третій рік триває війна на Сході України. Третій рік в українському Криму панують кати й убивці. Ще два роки тому у супермаркеті, де я постійно обслуговуюся, продавчині радо щебетали зі мною українською. Сьогодні – ні, російською. Звична привітність, але сумні очі і російські слова. Це не хамство з їхнього боку. Не виклик, мовляв, ненавиджу Україну. Це страх, звичайних страх перед майбутнім. Бо кати й убивці зовсім поруч. Говорити українською небезпечно.
І якщо ви дійсно хочете зробити щось добре для української мови та культури, виходьте на вулицю із привітним обличчям. Поводьтеся у громадських місцях впевнено і гідно. Говоріть українською природно, а не демонстративно. Переконуйте людей у вірі в нашу перемогу. Заспокоюйте їх власною впевненістю. Кажіть одне одному: “Не бійся!” Шукайте єдності, а не протистояння. Бо ворог дійсно близько. І як дістанеться до нас, то не розбиратиме, хто з нас українофон, а хто русофон. Нищитиме всіх підряд, як у Чечні, як у Грузії, як у Алеппо. Єднаймося! Ми переможемо, інакше – загинемо. Не бійтеся! Ворог хоче, щоб ми боялися.

Ще раз про хамство

Писателька, що жбурляє копійками в стажерку-касирку за те, що та нездатна обслуговувати українською, ганьбить ідею захисту української національної культури. Вчора у Сільпо ввечері уявила собі, що зараз в черзі всі люди почнуть кидатися у касирок копійками. Це наші касирки, українські. Вони не вороги української державності. Вони просто неосвічені дівчатка, що важко працюють за невелику платню. Вони не знають історії свого народу, бо якість освіти в нашій державі погана. Вони не цікавляться політикою, бо більшість людей не є філософами і політикою не переймається. Я постійно ходжу на закупи до Сільпо, до Фуршету, до Ватсонсу. Я уважна і спостережлива. Поспостерігайте і ви за людьми навколо. І ви побачите, що касирки між собою розмовляють виключно українською – вона у них природна і гарна, невимушена, легка, весела, жива. А коли я підходжу до каси, касирка переходить на російську. Коли касирка чує мою українську, вона переходить зі мною на українську. Але не всі касирки чинять так – так чинять лише сильні і впевнені в собі. Там не всі такі. Несміливі дівчата продовжують російською. Хтось із них сумно, опускаючи очі. Хтось, навпаки, підкреслено “правильно”, з “мааскоффскім” акцентом. Ще раз: люди, це наші касирки, діти нашого народу. Мого народу. Так, я теж, як і весь український народ, як і вся наша українська нація, ношу в собі психічну травму, спричинену поразкою УНР, спричинену Голодоморами, спричинену масовим жорстоким послідовним довготривалим винищення не лише нашого селянства, а і нашої національної еліти: письменників, митців, науковців, учителів, лікарів. Я так само, як дівчата-касирки, на свій страх і ризик наважуюся говорити українською там, де не почуваюся у безпеці. І часто не наважуюся говорити українською там, де небезпечно. Це у мене від батька, який тридцять років тому сказав мені із передсердям, коли я спитала, чому він комуніст: “Ну, прости, прости меня, что я не сел. Я слишком хотел быть хирургом”. Це у мене від бабусі, яка у 45 років пішла на пенсію через інвалідність і кожної ночі ходила по кімнаті у безсонні, ламаючи руки і важко зітхаючи – коли їй було 19, більшовики розстріляли всіх чоловіків її родини, а у 1941 чоловік пропав без вісті на війні, залишивши з двома малятами на руках. Я травмована, як мій народ. Тому я надто чутлива до хамства – хамами були ті, хто нас убивали: московити та запроданці. Вони відрізнялися хамством за радянських часів – гегемон пролетаріату: “Ты што, интеллигент?!” І коли я оце прочитала одкровення писательки-жбурлярки монетками у касирок, мій внутрішній індикатор загрози зреагував: ось воно – хамство комуняцьке, комуняки тут, перефарбовані під українських буржуазних націоналістів, небезпека, рятуйся. І я рятуюся: українці, не дайте себе обманути! Не дайте занапастити Україну. Комуняки здали нас московії сто років тому – здадуть і зараз. Не піддавайтеся спокусі повірити у добрі наміри хамів – закінчиться новим Голодомором!

Тут мене запитують: “А не огидно котрий день поспіль жувати огидний вчинок?” Якщо не жувати, як ви кажете, а насправді – пояснювати, то видно, що купа людей не розуміє, чому хамська поведінка неприпустима. Пояснюю: Ніцой поводиться хамсько і говорить, що робить це як українка. Звідси наслідок: у підсвідомості суспільства виникає символ: “українське = хамське”. Водночас у підсвідомості суспільства “хамське” завжди дорівнювало “московитське”. Якщо і “українське = хамство”, і “московитське = хамство”, то, значить “україньке = московитське”. Це саме те, що намагається довести путін Заходу, щоб захід відмінив санкції проти РФ: “Мы один народ, просто там есть какие-то случайные несколько миллионов непонятно кого, которые против наешго единства, их нужно уничтожитть, и мир восстановится, и все будет снова СССР”. Не важливо, чинить це Л. Ніцой свідомо, чи вона просто істерична дурепа, але вона працює на руйнацію Незалежності.

Мені байдуже якою мовою говорить людина, яка чинить беззаконня. Якщо ці україномовні збираються будувати тут державу за зразком СРСР з його ГУЛАГами, то їхня українська не є для мене приводом приставати на їхній бік. Я пишу про психотравму нації. У кожного своя реакція на психотравму, у мене – своя, у касирок – своя. Не слід абсолютизувати власний досвід. Хтось не вірить, що касирки просто бояться говорити українською з якихось власних причин. Я не просто вірю в це – я знаю, що це так і є. Ватників насправді у нас дуже мало. Ватник – це переконаний ідіот. У нас таких мало. Проте у нас купа переляканих, які дуже бояться зараз, що московія нас завоює і катуватиме за мову, як катує зараз на Донеччині, Луганщині, у Криму. Поважайте почуття свого народу, навіть якщо ці почуття – жах перед ворогом. Навпаки, дайте слабким і переляканим сили, якщо вона у вас є, а не лякайте іх ще більше власною деструктивною поведінкою.

“Цель не оправдывает средства”

“Що я вам скажу тепер за борцунку за укрмову нашу рідну солов’їну. Звісно, ніякою ідеологією тут і не пахне. Кидатись копійками в живу людину – це ненормально. Навіть якщо людина заговорить з тобою клінгонською, а ти неадекватний такий на касі стоїш. Був, до речі, один самашеччій на Критому Ринку, Валєрою звали, так той взагалі бігав по базару, моторошно реготав і влучно плювався в продавщиць. Ото горе було.
А української вчіть своїх діточок і любіть її самі, бо вона прекрасна і наша. А не тому, що якійсь Валера плюється, а тьотя кидається копійками в продавчинь”. (Євген Манженко)

Чисто по-людські я пані Ларису розумію: її “довели” і вона “зірвалася” – емоції взяли гору над розумом, самоконтроль зник, вона вчинила ідіотську дію. То так треба було і написати. А замість – написала маніфест “Лариса молодець, роби, як Лариса”.

Ми маємо боротися за Україну – у нас виходу немає. Або поборемо ворогів, або згинемо. Але не маємо права на помилку у виборі засобів боротьби. Не маємо права на бездумні емоційні дії. Пані Лариса позиціонує себе як прогресивну українську діячку. Але про що говорить вчинок? Перед нами – типовий совок, радянська людина, марксист-ленініст. І нехай не вводить в оману те, що цей совок говорить українською і каже, що бореться за інтереси України. Якої саме України? Із вчинка видно: радянської. Немає в тому вчинку лицарської шляхетності українців, про яку знаємо із культурної спадщини українців, що збереглася. Саме цю шляхетність намагалися знищити московська імперія і радянська, саме ця шляхетність на третьому році війни зупиняє московських дикунів і витісняє їх з української землі. Радянським українцям зараз варто замислитися над своїми життєвими позиціями – неякісні то позиції, призводять до шкідливих для ідеї вільної незалежної заможної України дій. Бо у радянщини була особливість, яка, врешті-решт, привела радянщину до загибелі: “Здесь цель оправдывала средства, И средства обосрали цель”. Не можна захищати мову негідними засобами, бо не захистимо, а занапастимо.

На жаль, вчинок Лариси – це ознака поведінки нарцистичної людини, яка використовує ситуації, щоб створювати в них конфлікт і привертати до себе, таким чином, увагу. Вона не опікується справою, у неї одна мета – показати себе. Тут проблема в тому, що людина використовує ідею захисту мови як інструмент для того, щоб привернути до себе увагу великої кількості людей. В цій ситуації мова принесена в жертву заради того, щоб людина почувалася значущою. Для нарцисів немає нічого святого. Вони і маму з татом продадуть заради відчуття значущості, заради насолоди увагою з боку інших. Під постом Лариси, де вона розповідає подробиці про те, як “карала монетами” касирку, тисячі лайків і нескінченна стрічка коментарів. Мета Лариси досягнута – вона у центрі уваги. Тут не важливо, висловлюють люди обурення її вчинком чи, навпаки, схвалюють його. Для неї важливий сам факт: про неї говорять. Не важливо, що саме говорять. Важливо, що взагалі говорять. Для нарциса дуже важко пережити відсутність уваги з боку інших. Тому нарцис постійно створює з будь-якого приводу конфліктні ситуації. Паразитує на ситуаціях. Зараз дуже легко паразитувати на ситуації, яка склалася у зв’язку з мовою в Україні.

Вчинок Лариси на підсвідомості свідка відбивається таким чином: “Українці – це деструктивні люди, нерозумні, неврівноважені, дуже агресивні, схильні до насильства, нездатні до співпраці”. Саме це посилання намагається нав’язати цивілізованому світу путін. Істерика українців як протидія русифікації не просто неконструктивна. Вона саме те, чого прагнуть русифікатори.

Для мене тепер символ популізму – істерична радянська тітка, що зриває злість на касирці, яка не розуміє, чого від неї хочуть.

Я вважаю, що дикунською грубіянською поведінкою письменниця профанує ідею відродження української культури в Україні. Поведінка письменниці не ознака української культури, як хочуть те представити захисники письменниці в цій ситуації. Це ознака невротичного розладу. І не важливо, який привід обрав невротик для того, щоб задовольнити свою хворобливу потребу в увазі натовпу. Те, що у невротичної поведінки письменниці знайшлося багато захисників, свідчить лише про те, що українці – постгеноцинда нація з важкою психічною травмою. Соціальні психологи говорять про це всі роки Незалежності. Але на державному рівні немає програми, яка здійснювала би зцілення нації. Політикам і громадськім діячам треба докладати зусиль, щоб така програма здійснилася. Можливо, скандальна історія з істеричною поведінкою письменниці таки стане приводом для запуску цієї програми.

Так, мову захищати треба – це не обговорюється. Але не можна робити вигляд, що захищаєш мову, і приховувати за цим власне прагнення привернути увагу до власної персони. Це ницість. Не важливо, свідомо це робить письменниця чи несвідомо. Це факт – вона це робить. Вона паразитує на ідеї боротьби за Незалежність. Вона паразитує на МЕНІ. Розумієте, НА МЕНІ. Бо це я у 1982, перед смертю Брєжнєва, була під загрозою викидання з того самого інституту, який закінчувала значно пізніше за мене та письменниця. Мені погрожували викиданням за мою антирадянську життєву позицію. А у 1981 я навмисно, бувши старостою групи, бойкотувала складання іспиту з історії КПРС. А знаєте, кому я мала скласти той іспит? Батькові нинішнього чоловіка тої самої письменниці. Так, у мене теж є власна історія боротьби за Незалежність. І тому я захищатиму Незалежність так, як жбурлянкам монетками навіть не снилося. І я переможу, як перемогла, розваливши СРСР.

Відповідаю на запитання:
– Мене тоді не викинули з інституту, бо не встигли – Брєжнев іздох – і почалася Перебудова. Якщо ви думаєте, що Перебудова почалася з Горбачева, то помиляєтеся. В нашому інституті вона почалася в той час, коли викладачі дізналися про смерть Леоніда Ілліча.
– Викладач історії партії ходив за мною півроку, щоб я прийшла здавати екзамен. Врешті решт, попросив заліковку, перестрівши на вулиці, й написав там “4”. Через те, що не хотів скандалу: у нього півроку не здала екзамен старостка групи.

Особисті підсумки 2016

Рік був надзвичайний: ніколи в житті “удари долі” не були водночас з усіх боків і так послідовно, і так довго. Мамуся каже, що всі дні, коли ти хворієш, то викреслені із життя дні. І треба навчитися жити з хворобою. Цього року я навчилася впевнено говорити і писати українською. Дякую Ользі Застебі! Я навчилася передавати інформацію і переконувати так, щоб не підвищувався тиск. І писати так, щоб не підвищувався тиск. Дякую мамусі! А ще – продовжувати тренування так, щоб не підвищувався тиск. Дякую Олені Іссен особисто і всім моїм любимим тренерам Драйву! Цього року я оптимізувала методу консультацій – і здивувалася швидким змінам в житті клієнтів. Дякую всім моїм дорогоцінним клієнтам за співпрацю! Дякую моїм рідним, близьким, друзям, однодумцям – я весь час відчуваю вашу підтримку і любов! Низький уклін нашим воїнам і всім, хто захищає і розбудовує Україну! Попри війну і випробування, попри шалений тиск із боку ворожих Україні сил я почувалася в безпеці цього року. Щастя і добробуту нам, українці! Боронимо Україну і тримаймося разом!

Ера Водолія. Коли?

Ера Водолія вже давно розпочалася. Ми вже в ній живемо. Коли закінчилася ера Риб? З тих пір, як середня тривалість життя почала зростати від 35 років до 80, зростає й далі – останні 200 років. Точний рік початку? 1891 (див. Дейн Радіяр “Астрологія і процес цивілізації”). Що в цей рік було важливим для України і світу? Влітку 1891 в Каніві, на Тарасовій горі (в той час територія Російської імперії), невелика група студентів прийняли рішення створити революційну націоналістичну організацію «Братство тарасівців», ідея — створення незалежної держави Україна, ліквідація Російської імперії та надання всім колонізованим народам реального права на самовизначення. Вже через 16 років ідея тарасівців почала втілюватися – Російська імперія загинула, а у 1991 році загинув і спадкоємець імперії СРСР. Процес руйнації імперії триває і зараз. Зупинити хід історії неможливо.

Навіщо та українська? Щоб жити.

Пішли вчора ввечері погуляти містом. Зустріли людину, яку я дуже добре знаю 30 років, а вона – мене. Старша за мене на 24 роки. У нас були спільні конкретні ділові програми, в яких ми завжди досягали успіху. Але за ці 30 років ми якось ніколи не говорили на жодну тему, близьку до політики. Якось не було приводу. Давно не бачилися, років 5. То розмовляли довго.

Влітку у мене діагностувалася гіпертонія. Це така хвороба: коли хвилююся, то різко на неприпустимо високий рівень підвищується тиск. А хвилююся я завжди, коли розмовляю з людьми на сутністному рівні. А розмовляю я з людьми на сутністному рівні практично завжди – мені нудно спілкуватися на рівні формальному. Ну, оці останні півроку вчилася спілкуватися сутнісно таким чином, щоб тиск не підвищувався. Спілкуюся, а сама слідкую за тим, щоб зупинитися у своїй трансляції одразу ж у ту мить, як буде видно, що людина не готова сприймати те, що я кажу. Іншим словом, слідкую за тим, щоб говорити щось важливе лише у тому випадку, коли людина ставить конкретне пряме запитання і уважно щиро слухає відповідь. Тоді я не нервуюся, бо мені не доводиться напружуватися, щоб долати спротив підсвідомості людини, і тиск не підвищується.

Вчора у спілкуванні з давньою знайомою був такий діалог. Російською. Бо ця людина, скільки її знаю (30 років), живе у Кропивницькому, але завжди розмовляє російською.

– Как твой старший сын? Он ведь в Китае где-то?
– Во Вьетнаме.
– Ах, да. А сколько он языков знает?
– Четыре.
– (загибает пальцы) Английский, вьетнамский, русский… А четвертый какой?
– Украинский.
– Ну, зачем ему во вьетнаме этот украинский-то? (презрительно хмыкает и пожимает плечами).
– Мы между собою разговариваем только на украинском.
– ? (выражение удивления на лице, пауза).
– Вы же знаете, что мы в семье всегда по-русски говорили. После 9 класса Витя учился в лицее, преподавание на украинском. Чтобы ему было легче учиться, стали дома говорить по-укрански. Где-то на пятом году жизни во Вьетнаме звонит мне как-то. Разница во времени, и я понимаю, что у него там глубокая ночь. И говорит, мол, мама, со мной что-то страшное, я не хочу жить, я боюсь, что я покончу с собой. Я спрашиваю: “Ты пил последнее время?” Пил, говорит. Много пил, говорит. Я спрашиваю: “Кто твои друзья? С кем ты пил?” С русскими, говорит. Мол, они приезжают сюда по каким-то своим делам, живут тут несколько недель, потом уезжают. И все это время пьют. Ну, и я с ними”. Так, говорю, сын, слушай меня внимательно. И твердо, медленно: “Прямо сейчас ты собираешь свои вещи и переезжаешь на другую квартиру. Ты больше никогда не общаешься с русскими, только с украинцами и вьетнамцами, и всеми иностранцами, которые там есть. Но не с русскими. А со мной ты будешь разговаривать только по-украински. И вообще будешь разговаривать по-украински. Ты – украинец”. Ну, и все, выздоровел мальчик, все у него хорошо там.
– (пауза. Смотрит всторону. Немного с досадой). Да, мы, русские, выпить любим. Этого не отнять… Ну, а остальные твои дети-то как?

Ми ще хвилин 15 поговорили. Спогади. Сміх, Обійми на прощання. І все зі мною добре – настрій гарний, тиск у нормі.

Сторінка 1 з 18812345...102030...Остання »