Про "подводное царство" ОХМАТДИТу

Подивилася фото розмальованого “подводным царством” ОХМАТДИТу. Ну, що я вам скажу, друзі… Звісно, добре було би, якби люди ще з початкової школи вивчали би комунікатику: Вищі Архетипи та їх модальності, мистецтво спілкування, вплив вербальних та невербальних трансляцій на психіку людини. Це точно додало би краси і гармонії світу за великим рахунком. А так – що ловить підсвідомість людини, коли та потрапляє у відділення хворих на онко дітей і опиняється серед розписаних тим “подводнім царством” стін? Серед міфічних риб на архаїчне ім’я Марфа та церковне ім’я Пелагея… А підсвідомість ловить таке повідомлення: “Тут – царство мертвих, потойбіччя, вічність. Тут – лише минуле. Надія повернутися до світу живих занадто мала. Ти тут помреш. Але це не страшно. Бо у потойбіччі, на дні ти перетворишся на рибу. Як тебе звати? От бачиш: ти будеш рибою на ім’я…” Митці. Живописці. Не лінгвісти ж. Що з них взяти. Тим більше, що вони люди традиційної патріархальної репресивної російської культури.

Митці намалювали свої страхи перед невиліковними хворобами, перед ізоляцією, перед залежністю та безпомічністю.

Так сталося, що у мене слабке здоров’я. За життя я багато часу проводила у лікарнях у якості хворої. Ну, і працювала недовго, півроку, санітаркою в операційному блоці. Що я запам’ятала зі своїх почуттів? Коли тебе нудить, трусить, коли з твоїх вен стирчать голки, а ти сидиш у черзі в очікуванні процедур, то твої очі кудись весь час кудись впираються. І приємні відчуття, коли вони впираються у картини живої природи. Це вводить у приємний транс, заспокоює, навіть знеболює. А більш за все дратує, коли перед очима якийсь витвір “творчої людини із багатим внутрєннім міром”. Мені легко перенестися у ті часи мого життя, коли не можеш самостійно пересуватися через слабкість, а з живота у тебе стирчать всякі трубки. І от я вже в цьому стані. Я упираюся очима в оту фіолетову рибу… Ох, краще вам не знати, що я відчуваю.

Людина так влаштована, що вона швидко забуває біль та страждання. Спогади про лікарні у мене теплі. Це спогади про емоції одужання. І я завжди пам’ятаю ті примітивні фотошпалери на всю стіну, на яких сонячна осінь Карпатських гір. І ще інші – весняний ліс. А от картин, що були на стінах, я не пам’ятаю. Моя пам’ять їх стерла, бо вони не лікували, не підтримували.

Не варто вважати, що проблема з охматдитовими рибами – це про мовну проблему в Україні. Мова не про мову, а про життєву позицію, про належність до культури. Художниця не хоче писати українською, бо вона не належить до української культури. Лінгвістичний аналії текстів її трансляцій легко доводить: це людина радянської культури. З усіма наслідками: тут і братскій народ, і велікій і магучій русскій язик, і неповага до особистості та особистої власності, і самовираження за чужий рахунок, і типова комсомольська інфантильність щодо фактів і знань… Мова – це лише маркер. Не просто так людина любить якусь мову, а якусь не любить.

Ми прямо і відверто обороняємо нашу країну від ворога. І так, ворог використовує людей російської і радянської культури, що живуть в Україні, для підриву державного устрою України. Це нормально для стану війни. При цьому такі люди навіть не усвідомлюють, що вони беруть участь у війні проти України на боці ворога. Художниця щиро вважає, що її риби Марфа та Пелагея принесуть радість хворим на онко дітям. Вона так вважає, бо в російській культурі тема смерті та потойбіччя приносить радість. На відміну від української культури, де радість приносять картини життя і фантазії про родючість.

У 1984 я вивчала лінгвістичний аналіз тексту дн Н.А.Рудякова в Кіровоградському педінституті. А у 2002 вивчала модальності Вищих Архетипів в Авторській Школі Авеслома Подводного (Москва). Це навчання про те, як вербальні та невербальні трансляції впливають на психіку людини. Так от, із точки зору лінгвістичного аналізу та Вищих Архетипів, всі ці чорнильні риби з архаїчними чужинськими іменами символізують потойбічний світ, куди людина потрапляє після смерті. Художниця, може, мала на увазі, що ці риби символізують перемогу життя над важкою хронічною хворобою. Але то вже проблеми художниці, що вона не знається на міфології та модальностях міфів. Якби замість тих риб були би намальовані гроби і скелети, символічний зміст був би той самий. Тут запитували, що з тими рибами робити. А хто його знає. Може, робити вигляд, що вони символізують здоров’я, радість життя, добробут. І дітям пояснювати, що вони не на дні світового океану серед фантасмагоричних потвор, а вдома, на рідній веселій щасливій Україні.

Один пан називав мене ксенофобкою через те, що я кажу про недоречність витвору російської культури на стінах державної дитячої лікарні в Україні. Водночас поставив мені в провину, що я навчалася у Москві. Та ні, якби я була ксенофобкою, я би не навчалася у Москві. І саме те, що я навчалася у Москві, дає мені можливість знатися на тонкощах московитської культури. На її відмінностях від культури української. Звісна річ, хтось може вважати лінгвістику та комунікатику, як висловився той пан, “псевдоосвітою”, “ахінеєю”. Але це не відміняє факту: російська символіка на стінах українського державного закладу – це прояв або дурості, або навмисного підриву ідеї державності України.

Взагалі, коли йдеться про малюнки на стінах державних закладів, треба дуже прискіпливо до цього підходити. Художнику що завгодно може приверзтися. Але воно має не шкодити іміджу держави і не псувати психіку громадян. У даному випадку маємо справу із маркерами традиційної патріархальної російської культури. В Україні багато носіїв тієї культури живе. Так сталося. Історично склалося. Вони живуть за своїми культурними кодами. У них відмінні від української культури цінності. У них такі життєві позиції, де України немає. Так сталося. Але коли вони хочуть у державних установах малювати свої культурні символи, не варто їм те дозволяти. У себе в хаті нехай малюють.

“Ну як же ж Вам ще пояснити…” – журиться пані Лариса Ніцой із приводу охматдитовських риб. Я переконана, що художниці, що намалювала тих риб, не треба пояснювати. Якби вона була людиною української культури, їй на думку би не спало намалювати страшних потворних риб прасковій-марф для тяжко хворих українських дітей. Вона би намалювала щось із української культурної парадигми: радісне, життєлюбне. Просто вона вважає українську культуру такою, якою її вважають ті 86% населення РФ. Я розумію, що в Україні багато людей російської культури. Вони мають право у себе вдома оточувати себе символами із російської культурної парадигми. Але не мають права робити того у державних закладах України. Бо це просто недоречно, нелогічно. Завжди спонукатиме до конфлікту в площині культури. А під час війни культурна символіка ворожої країни на стінах дитячої державної лікарні – це або пропагандистський акт, або просто прояв моральної глухоти.

Добра справа – розмалювати стіни за свій кошт або коштом меценатів, або коштом спонсорів. Але є одне але. Вона хоче малювати саме цих потворних риб із яскравими маркерами російської культурної належності – російськими традиційними патріархальними іменами. На це вона хоче витрачати кошти і свій час. А на пропозицію витратити все це на просування ідеї національної єдності України навколо української культури вона реагує вкрай агресивно. Бійтеся данайців, що приносять дари.

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*