Кожна людина від природи може плавати. Така якість виду сапієнсів. Сапієнси здатні плавати. Люди, що народилися біля річки чи моря, так само легко вчаться плавати, як і ходити. Як і говорити.
Я народилася у місті. У степовому краї. Вперше поїхала до моря з бабусею і дідусем, коли мені було майже 4. Це був вересень у Євпаторії. Холодно. Сильні вітри. Мені не подобалося купатися.
З тих пір із батьками я кожного року на місяць їздила до моря. До Криму. На узбережжя Азовського моря. На узбережжя Північного Кавказу. Кожного серпня аж до 19 років. І кожну суботу та неділю влітку ми їздили до річки або на стави. У мене було, як я тепер розумію, чудове дитинство.
На морі ми з сестрою весь час стрибали з хвилерізів. Стрибаєш – і одразу вилазиш на хвилеріз, щоб стрибнути знову. Мені було років сім, коли тато сказав, що маю вже навчитися не лише пірнати, а і плавати. Він, атлет-штангіст, підняв мене на долоні правої руки вгору (він це робив з нами з сестрою сотні разів) і жбурнув на глибину. І я просто попливла. Як песик.
Так само я навчила плавати і двох своїх синів – жбурнула у воду, і попливли. Правда, молодший сильно образився і розлютився. Сидів на березі у рушнику під кущем глоду бундючний і обзивав мене дурними словами. А як заспокоївся, то пішов у річку і вже не вилазив. Кажу: “Ти хоч подякуй мамі!” Ні, каже, ви, мати, самошедчя.
Це розповідь про подолання внутрішніх бар’єрів і страхів. Так сталося, що легше за все людина опановує щось нове саме у тій ситуації, де почувається сильно переляканою. Інстинкт виживання та боротьби за життя активізує приховані здібності – і вони долають бар’єри, що виникли у людини за життя. Дякую моєму татові, що розповів мені про це, коли я ще не ходила до школи. Як і у кожної людини, у мене повно страхів та бар’єрів. Але у мене є досвід виринати і пливти, коли занадто страшно.
Коментарів немає