Про пошуки себе

Інколи хтось в оточенні дивує мене зізнанням: “Я шукаю себе”. Я ставлю уточнювальне запитання: “То ти себе втратив і тепер шукаєш? Чи ти себе ніколи на мав і досі не знайшов?”

Я знаю, що втратити себе можливо. Під тиском батьків, оточення, партнерів, відвертих ворогів, суспільства ми дійсно можемо втратити себе. Коли відмовляємося від власних бажань на користь бажань важливої для нас іншої людини. Коли відмовляємося самостійно вирішувати важливі для нас речі. Коли дозволяємо собі некритично поставитися до думки іншого й прийняти її на віру, не перевіряючи на правдивість. Коли відмовляємося обирати собі одяг на власний смак, щоб подобатися іншим. Коли на догоду комусь беремося робити конкретні практичні речі, що суперечать нашій уяві про майстерність. Коли підміняємо пропагандою власну життєву філософію. Коли відмовляємося від чогось дуже важливого заради того, щоб не напружуватися, опановуючи великий курс навчальних програм у пошуках нових можливостей.

Але я не вірю, що людина може не знати, хто вона така. Мовляв, не знаю себе, шукаю себе. Це відмовки. Кожна людина з дитинства добре себе знає: знає, чого хоче, де хоче бути. Знає, що має робити, щоб радіти життю. Знає, чим цікавиться її розум. Знає, що для неї цінне і гарне. Знає, що конкретно і як саме має робити, щоб захистити себе і здобути перемогу. Знає, що і хто надихає її на подвиги. Знає, чого більш за все боїться і за які бар’єри не може зайти. Інша справа, що вона не хоче з цим змиритися. “Ні-ні, я не такий! Я себе просто ще не знайшов. Піду по світу пошукаю”. І починає міряти на себе чужі бажання, чужі ролі. Бере чужі думки. Витрачає гроші на речі, про які хтось сказав, що вони гарні й цінні. Робить справу, до якої не має хисту. Здобуває диплома замість знання. Силоміць змушує себе виконувати те, що хтось визначив для неї за обов’язок. А що ще робити, якщо ти така людина, для якої немає місця в суспільстві? От і доводиться робити вигляд, що ти себе просто не знаєш, і твої аморальні вчинки – це лише локальні помилки хорошої в цілому людини, а не системне нехтування законами персони з пошкодженими інстинктами, інфантильною свідомістю, хитрістю замість розуму, паразитарною життєвою позицією, нездатністю адекватно діяти, хибною системою вірувань, відсутністю навичок самодисципліни.

“Тут лежить Михаїл Самуельович Паніковський – людина без паспорту.

Остап зняв свій капітанський кашкет і промовив:

– Я часто був несправедливий до покійного. Але чи був покійний моральною людиною? Ні, він не був моральною людиною. Це був колишній сліпий, самозванець і гусекрадій. Всі свої сили він поклав на те, щоб жити за рахунок суспільства. Але суспільство не хотіло, щоб він жив за його рахунок. А пережити цього протиріччя у поглядах Михаїл Самуельович не міг, бо мав запальний характер. І тому він помер. Все!”

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*