Ще раз про хамство

Писателька, що жбурляє копійками в стажерку-касирку за те, що та нездатна обслуговувати українською, ганьбить ідею захисту української національної культури. Вчора у Сільпо ввечері уявила собі, що зараз в черзі всі люди почнуть кидатися у касирок копійками. Це наші касирки, українські. Вони не вороги української державності. Вони просто неосвічені дівчатка, що важко працюють за невелику платню. Вони не знають історії свого народу, бо якість освіти в нашій державі погана. Вони не цікавляться політикою, бо більшість людей не є філософами і політикою не переймається. Я постійно ходжу на закупи до Сільпо, до Фуршету, до Ватсонсу. Я уважна і спостережлива. Поспостерігайте і ви за людьми навколо. І ви побачите, що касирки між собою розмовляють виключно українською – вона у них природна і гарна, невимушена, легка, весела, жива. А коли я підходжу до каси, касирка переходить на російську. Коли касирка чує мою українську, вона переходить зі мною на українську. Але не всі касирки чинять так – так чинять лише сильні і впевнені в собі. Там не всі такі. Несміливі дівчата продовжують російською. Хтось із них сумно, опускаючи очі. Хтось, навпаки, підкреслено “правильно”, з “мааскоффскім” акцентом. Ще раз: люди, це наші касирки, діти нашого народу. Мого народу. Так, я теж, як і весь український народ, як і вся наша українська нація, ношу в собі психічну травму, спричинену поразкою УНР, спричинену Голодоморами, спричинену масовим жорстоким послідовним довготривалим винищення не лише нашого селянства, а і нашої національної еліти: письменників, митців, науковців, учителів, лікарів. Я так само, як дівчата-касирки, на свій страх і ризик наважуюся говорити українською там, де не почуваюся у безпеці. І часто не наважуюся говорити українською там, де небезпечно. Це у мене від батька, який тридцять років тому сказав мені із передсердям, коли я спитала, чому він комуніст: “Ну, прости, прости меня, что я не сел. Я слишком хотел быть хирургом”. Це у мене від бабусі, яка у 45 років пішла на пенсію через інвалідність і кожної ночі ходила по кімнаті у безсонні, ламаючи руки і важко зітхаючи – коли їй було 19, більшовики розстріляли всіх чоловіків її родини, а у 1941 чоловік пропав без вісті на війні, залишивши з двома малятами на руках. Я травмована, як мій народ. Тому я надто чутлива до хамства – хамами були ті, хто нас убивали: московити та запроданці. Вони відрізнялися хамством за радянських часів – гегемон пролетаріату: “Ты што, интеллигент?!” І коли я оце прочитала одкровення писательки-жбурлярки монетками у касирок, мій внутрішній індикатор загрози зреагував: ось воно – хамство комуняцьке, комуняки тут, перефарбовані під українських буржуазних націоналістів, небезпека, рятуйся. І я рятуюся: українці, не дайте себе обманути! Не дайте занапастити Україну. Комуняки здали нас московії сто років тому – здадуть і зараз. Не піддавайтеся спокусі повірити у добрі наміри хамів – закінчиться новим Голодомором!

Тут мене запитують: “А не огидно котрий день поспіль жувати огидний вчинок?” Якщо не жувати, як ви кажете, а насправді – пояснювати, то видно, що купа людей не розуміє, чому хамська поведінка неприпустима. Пояснюю: Ніцой поводиться хамсько і говорить, що робить це як українка. Звідси наслідок: у підсвідомості суспільства виникає символ: “українське = хамське”. Водночас у підсвідомості суспільства “хамське” завжди дорівнювало “московитське”. Якщо і “українське = хамство”, і “московитське = хамство”, то, значить “україньке = московитське”. Це саме те, що намагається довести путін Заходу, щоб захід відмінив санкції проти РФ: “Мы один народ, просто там есть какие-то случайные несколько миллионов непонятно кого, которые против наешго единства, их нужно уничтожитть, и мир восстановится, и все будет снова СССР”. Не важливо, чинить це Л. Ніцой свідомо, чи вона просто істерична дурепа, але вона працює на руйнацію Незалежності.

Мені байдуже якою мовою говорить людина, яка чинить беззаконня. Якщо ці україномовні збираються будувати тут державу за зразком СРСР з його ГУЛАГами, то їхня українська не є для мене приводом приставати на їхній бік. Я пишу про психотравму нації. У кожного своя реакція на психотравму, у мене – своя, у касирок – своя. Не слід абсолютизувати власний досвід. Хтось не вірить, що касирки просто бояться говорити українською з якихось власних причин. Я не просто вірю в це – я знаю, що це так і є. Ватників насправді у нас дуже мало. Ватник – це переконаний ідіот. У нас таких мало. Проте у нас купа переляканих, які дуже бояться зараз, що московія нас завоює і катуватиме за мову, як катує зараз на Донеччині, Луганщині, у Криму. Поважайте почуття свого народу, навіть якщо ці почуття – жах перед ворогом. Навпаки, дайте слабким і переляканим сили, якщо вона у вас є, а не лякайте іх ще більше власною деструктивною поведінкою.

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*