Література як наркотик

Я знаю, що в літературознавстві прийнято відокремлювати особистість письменника від написаного ним тексту. Мовляв, пише літературні твори одна субособистість, а робить вибори і вчинки – інша субособистість. Давайте аналізувати твори окремо, а особистість письменника окремо. Але для мене, так сталося, це завжди були нерозривні речі: літературний твір і особистість автора. Я читала, наприклад, вірші, Олександра Блока, і я хотіла знати, коли саме, при яких обставинах особистого життя він це написав. Я розумію, що вірш від цього може втратити свою первинну для мене чарівність. Але для мене важливіша не ілюзорна реальність, створена митцем, а правда життя. Якщо вірш сповнений страждання, я хочу знати про обставини, на тлі яких поет написав це. І я хочу знати, як написання цього вірша позначилося на подальших обставинах. Я хочу навчатися на чужому досвіді. Якщо чийсь вірш, написаний задовго до мого існування, відтворює мої власні переживання, то я хочу знати, що було з автором, як він вчинив, що сталося потім.

Наприклад, Михайло Булгаков написав роман “Майстер та Маргарита”. За великим рахунком, роман навчає: “Ніколи й нічого не просіть! Ніколи й нічого, і особливо у тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть!” Дуже приваблива ідея! Здається, що так воно насправді і є: світом керує Вища Сила, яка високо цінує шляхетність і винагороджує всіх по їхній вірі та по заслугах. Дуже хочеться взяти це гасло за життєву позицію! Але, так сталося, я людина не схильна вірити на слово, навіть якщо слово прекрасне.

Я захоплювалася “Майстром…” наприкінці 1970-тих, коли навчалася у школі. А на початку 1980-тих, коли навчалася в інституті, читала вже спогади дружини, щоденники та листи самого Майстра – і зникла вся чарівна містичність роману. Все так просто: роман – це спроба письменника підлеститися до Сталіна, щоб отримати його дозвіл на втечу за кордон.

Мені пофортунило з викладачами: цікавим в інституті було все! Але частина моєї натури, яка хотіла вчитися на лікарку, завжди дивилася на літературу як на спосіб, що або підтримує життя, або руйнує його. Тому я вивчала особистість автора в часі й у просторі та його витвори як корисні людині для виживання або ні.

До літератури треба ставитися вкрай серйозно та відповідально. Література – це така ж психотропна речовина, як наркотик. Вона викликає стан ейфорії та залежність. І якщо літературний витвір несе хибну доктрину, людина, що “підсіла” на нього, загине.

Післямова. Я ніколи не була людиною російського культурного простору! Любити російську поезію срібного віку – це геть не те саме, що належати до російської культури. Це речі з різних категорій. Я не знаю, чи могла би змінити культурну належність. Культурологи кажуть, що це у принципі можливо. У моєму випадку мова не йде про зміну культурної належності. Мене виховували у парадигмі культури Західної цивілізації. Так само і російська поезія срібного віку – це породження західної культури. Просто зараз я не можу сприймати ту поезію з такою ж насолодою, як раніше, – емоційно мені це боляче. Розпочавши війну, московити отруїли мені насолоду: коли читаю вірші Гумільова, бачу не космічний простір, а ГУЛАГ.

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*