“Вот я люблю романы Булгакова, в том числе – “украинофобскую” “Белую гвардию”. Что теперь? В эмиграцию?”

Котрий день поспіль люди у Фізбуці сваряться між собою через мову. Запитує мене незнайомий мені чоловік. На аватарці він у вишиванці. І у мене з ним купа спільних друзів. Запитує: “Вот я люблю романы Булгакова, в том числе – “украинофобскую” “Белую гвардию”. Что теперь? В эмиграцию? Или, все же, будем несколько терпимее друг к другу?” Я відповіла так, як завжди відповідаю у таких випадках: “Я настільки терпима до любителів Булгакова, що не звертаю на них уваги. Не всі шанувальники Булгакова такі активні, як Лесь Бузина. Тим більше, як бачимо на прикладі життя того пана, тут діє закон Чарльза Дарвіна: всі шанувальники “русского міра” опиняються на маргінесі”.
Я захоплювалася “Майстром та Маргаритою” наприкінці 1970-тих. Тато прочитав і розповів, яка то дотепна штука. В ті роки я навчалася у школі і мені подобався радянський фільм “Дні Турбіних” за романом Булгакова.
Целую ночь соловей нам насвистывал,
Город молчал и молчали дома,
Белой акации гроздья душистые
Ночь напролет нас сводили с ума.
Я взагалі років з 13 була зачарована російською поезією срібного віку. І ця закоханість поширювалася у мене на всю російську літературу. Я читала підряд все російське дореволюційне у пошуках нової, ще невідомої мені чарівності.
Після школи був російський філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту. Я хотіла до медичного інституту, але батьки в один голос переконали мене: “Ти ж нічого так у світі не любиш, як російську літературу. Нічого так добре не знаєш, як російську лінгвістику”. Дійсно, людина має навчатися тому, що її насправді цікавить.
Коли зараз, на третьому році війни Росії проти України доводиться чути такі запитання: “Вот я тоже люблю романы Булгакова, в том числе – “украинофобскую” “Белую гвардию”. Что теперь? В эмиграцию? Или, все же, будем несколько терпимее друг к другу?” – я розумію, що тут про романи Булгакова людина приплела для краси виразу. Якщо вже говорити про любов, про кохання, про глибокі, а не поверхневі почуття, то не повстає вибір між любов’ю до літературного твору і між необхідністю всіма засобами боронити суверенітет своєї держави. Просто не постає: якщо ти глибоко чуттєва людина, вибір тут однозначний.
Скільки себе пам’ятаю, не могла обійтися без улюблених поетів срібного віку. Я брала книжки і диски з собою у подорожі: до Криму, на Кавказ, до Африки. Але останні три роки я не читаю і не слухаю того. Я просто не можу. Мені занадто боляче.
Восени 2014 я кожного дня слухала щось із улюбленого, хотіла всотати в себе все те наостанок: Арсенія Тарковського, Олександра Вертинського, Володимира Набокова. Якось ввечері я вдягла навушники і кілька разів поспіль прокрутила “Отвяжись, я тебя умоляю, вечер страшен, гул жизни затих” у виконанні Градського. Аж поки не відчула себе знесиленою, спустошеною. І аж тоді я розридалася вголос – потужно й нестримно. Все. Крапка. Те, що підтримувало в мені життя більше трьох десятиріч, перестало працювати на підтримку. Має залишитися в минулому. Можливо, коли відбудеться міжнародний трибунал над людьми російської культури, які активно і пасивно брали участь у злочинах проти України, я знову зможу відчувати насолоду від улюбленої російської поезії. Я того не знаю. А зараз, коли людина запитує мене, що їй робити з тим, що вона любить Булгакова, мені хочеться відповісти: “Страдай честно. Похорони свою любовь и оплачь ее. Другого ответа у меня для тебя нет”.

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*