Чи завжди варто говорити правду?

Насправді я не пишу есе, оповідань, віршів, повістей, романів з однієї причини: я не можу засмутити батьків. Так сталося.Коли я вчилася у 5-му класі, батьки прийшли із батьківських зборів у школі і вивернули нутрощі моєму письмовому столу. Всі мої записки, щоденники, зошити з малюнками та оповіданнями були пред’явлені мені у якості доказів неприпустимої поведінки. З тих пір я ховала в таємні куточки мої зошити, а те, що хотіла повідати щоденнику, зашифровувала у абстрактних,важких для розуміння віршах та графічних малюнках. Але страх того, що знайдуть та зрозуміють, залишався.

Я перестала писати. Але продовжувала говорити. У 1982 восени, коли вчилася на 3 курсі, мене викликали до деканату і попередили: “Буде засідання кафедри. Ми розглянемо, як ви з такими поглядами пробралися до інституту. Вирішимо, що з вами робити”. Але не встигли – помер генсек, і про мене забули.

Коли мені було вже 36 років, мама дорікала: “Ти мені весь час брешеш”. Я: “Мамо, я не брешу ніколи, просто не кажу всієї правди. Але якщо ти хочеш знати правду, я тобі скажу. Тільки ти подумай добре, чи хочеш насправді знати”. Мама дійсно думала – мовчала якийсь час. Потім відповіла: “Ні. Не треба. Насправді я не хочу знати”.

Все, що я могла би сказати світові, збентежило би моїх батьків, я точно знаю. Я не боюся того, що вони би засудили мене. Я не боюся того, що відсахнулися би від мене та заборонили би навіть згадувати про них. Я боюся лише одного: написане мною примусило би їх глибоко переживати, їм було би боляче, вони би страждали, я точно знаю. Боляче саме через те, що вони мене дуже сильно люблять.

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*