Як я перейшла на українську

Звісно, я вивчала українську в школі – 1970-1980. Звісно, я мала відмінні оцінки. Але з української літератури не читала нічого поза шкільною програмою. Але навіть із батьком ніколи не розмовляла українською, хоча батько розповідав мені свої казки українською і лаявся виключно, як українець. Я ніколи не вважала за потрібне говорити українською. Недоцільно, не важливо. Не має сенсу. Вперше я перейшла на українську, коли мене у грудні 1999 Люда Лозова запросила на обласну телепередачу “Відкриті двері”. Тоді медіа-простір ще був українським за культурою та менталітетом. Я відповіла на запитання Люди українською – і вона автоматично перейшла на російську. Ми записали передачу. Вона вийшла в ефір, мала успіх. Записали ще одну. І я вперше відчула себе недосконалою, неповноцінною через те, що не можу говорити українською так само легко і цікаво, як російською. Вдруге я перейшла на українську в Джибуті, Західна Африка, у жовтні 2001. Ми йшли з чоловіком вулицею, розмовляли російською. Чоловік українець, в родині завжди українською. Але ми щойно одружилися, і він зі мною говорив російською. Ну, з тих самих причин, що і Люда Лозова два роки тому. І от ми йдемо по вулиці з чоловіком, а навколо місцеві тицяють в нас пальцями і регочуть: “Рашья, рашья!!!” Кажу чоловікові: “Нічого собі! Я ж не рашья! Я українка!” А він так спокійно: “А з чого це видно? Ідуть білі, розмовляють між собою російською. То вони – рашья” Значить, рашья тут насрали місцевим так, що ті їх тепер на вулиці лайном закидають, а я, українка, маю те лайно замість рашьї їсти. Е ні, кажу чоловікові, давай переходити на українську. …У грудні 2002-го ми повернулися до Кіровограду. Зустрілися з Людою. Стоїмо на вулиці, теревенимо. Я їй: “А ти нічого не помічаєш?” А вона: “А що саме?” Я посміхаюся хитро. Вона трохи думає. І регоче: “То ти заговорила!” З тих пір із чоловіком вдома говорили виключно українською. Втретє я перейшла на українську восени 2009. Бо на вулицях мого міста стали з’являтися такі люди, що наче зійшли з малюнків на тих надгробках, що рясно-густо виростали на кладовищах у 1990-ті. Лампасні адідаси-треники, фіксаті пики, шепеляві манери. Легко було при Ющенку говорити на вулиці українською. Я тоді не надавала значення – говорила з російськомовними російською, з нашими – українською. А тут кажу собі: та ні, я вас у 90-ті не боялася, а зараз я вже занадто стара для страхів. Вчетверте я перейшла на українську у 2014 – на власному сайті нові тексти виключно українською. Зараз сайт у розробці. Треба переписати код таким чином, щоб для мовної шизофренії не залишилося місця. Востаннє я перейшла на українську місяць тому – попередила всіх друзів і знайомих, що більше не переходитиму в спілкуванні на російську – при всій повазі. Треба сказати, що це досить важко. Бо я люблю моїх друзів. Я хочу, щоб їм було зручно. Але я знаю, що треба тримати мову, не піддаватися почуттям. Мої друзі, як я колись, мають право на шанс вивчити мову і відчути її радість, її свободу. Із любові до друзів варто не переходити у спілкуванні з ними на російську. І до честі більшості моїх нових друзів хочу сказати: виявилося, що вони чудово володіють мовою, просто з поваги до мене говорили російською – думали, що я російськомовна.

Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*