Козаки-характерники и искусства Спаса


««« 10. Козак Мамай 12. Кобзари-лирники »»»

Характерник
Perun

Stanisław Jakubowski – Perun

Дуб Зализняка

Холодноярский тысячелетний дуб, названий в народе именем предводителя Колиивщины Максима Зализняка. Урочище Холодный Яр за селом Буда Чигиринского района Черкасской области.

Скифы-побратимы

Скифы-побратимы. Рельефная пластинка. Золото IV ст. до н.э. Куль-Оба.

Иван Золотаренко

Иван Золотаренко

Иван Сирко

Иван Сирко

Могила Ивана Сирко

Могила Ивана Сирко

Семен Палий

Семен Палий

Иван Богун

Винницкий и брацлавский полковник Иван Федорович Богун.

Устим Кармелюк

Единственный достоверный портрет Кармелюка кисти Тропинина.

Максым Зализняк

Максым Зализняк

Олекса Довбуш

Олекса Довбуш

Характерник

О.Я. Шейнина: «Козацкие характерники (особым образом ученые, но не обязательно старые) были в сичевых куренях на особом положении. Попы не перечили им и признавали их высокомерие. Пуля не берет козака-характерника и сабля не рубит. Потому что знает он тайную науку, но не открывает ее никому, только сыну доверит на смертном одре или в час лихой, перед сечей адской. И называется та козацкая боевая наука – Спас…»

Источник: Евген ЛУЦИВ, «Освита»

Стрельцы-разведчики козацкого войска, пластуны, на Запорожской Сичи имели свой куринь, киш.

Про них А. Чайковский пишет: «Кто меткий и хитрый, самостоятельный, получает от товарищества название характерника, какого-то сверхчеловека, которого пуля не берет и который самого черта может вокруг пальца обвести и заставить себе служить».

Д. Яворницкий говорит, что среди козаков всегда были так называемые «характерники», которых ни огонь, ни вода, ни сабля, ни обычная пуля, кроме серебряной, не брали. Они могли открывать без ключей замки, плавать на лодках по полу, как по морю, переходить через речку по суконному полотенцу или по циновке из лозы, брать голыми руками раскаленное ядро, видеть за несколько верст вокруг с помощью особенных «зерцал», быть на дне реки, влезать и вылезать из туго завязанного и даже зашитого мешка, «превращаться» в кота, превращать людей в кусты, всадников в птиц, залезать в обычное ведро и плавать в нем под водой сотни, тысячи верст».

В.Голобуцкий тоже говорит, что характерники были заговоренными от пули и сабли.

Начало свое характерники ведут еще от прадавних языческих волхвов.

В. Шевчук пишет про волхвов так: «Они, считалось, знали тайную силу вещей, явлений и обладали своими, выработанными столетиями, наукой и приемами, с помощью которых эту веру вселяли в массы. Они занимались пророчеством, то есть, предрекали будущее, потому их называли вещунами».

В. Пилат: «После крещения Руси, преследуемые князьями и греками волхвы, жрецы и воины-охранители храмов объединялись в тайные общества и в отдаленных от больших городов местах начали создавать Сичи.  На островах Днепра, побережьях Буга и Днестра, в Карпатах и многочисленных лесах Руси (Украины) волхвы основывали школы боевого искусства и выучки (вышкил), в которых путь воина к вершинам совершенства опирался на родную веру, вечные обычаи и обряды». Тут можно вспомнить предшественников козацтва  XVI ст., таинственных степных бродников, выгонцев и другие военные громады.

Я. Новицкий: «Легенда говорит, что многовековой святой дуб был местом, где собирались запорожцы и козацкая рада для обсуждения политических и общественных вопросов. Под дубом звучали запорожские молитвы, иногда они собирались с оружием против врагов. В 1775 году, после Троицких праздников, запорожцы в последний раз отдали почести святому дубу, где распили несколько бочек горилки и в последний раз оттанцевали запорожского козачка».

Доказательством того, что много кто из характерников не был христианином, было то, что «их никогда не хоронили попы, а хоронили их запорожцы по-своему».  Даже некоторым, как говорят легенды, забивали в грудь кол, чтобы они после смерти не вставали, а потом засыпали землей. Однако самым распространенным захоронением характерников было лицом вниз.
Этот обычай сложился еще в скифские времена. С. Бессонова говорит, что так хоронили «опасных людей-колдунов, то есть, особ, чье посмертное воскрешение было нежелательным.  Для того их поворачивали лицом вниз, чтобы солнце не коснулось их своим животворным лучом».
Одно из таких захоронений козака-характерника, как сообщает П. Лаврив, было раскопано в 1936 году возле с. Архангельск Ясинуватского района Донецкой области. Козак лежал в дубовом гробу, сделанном без единого гвоздя. Когда открыли гроб, увидели останки козака в красных шароварах и синем жупане, подпоясанном зеленым кушаком. Он лежал лицом вниз, а за кушаком был флакончик горилки, запечатанный сургучом.  Простые люди называли характерников колдунами, галдовниками, а попы считали, что в них «вселился бес».

Сохранились свидетельства нехристианских обрядов, распространенных среди козаков-характерников. Например, побратимство кровью (мазепство мазкою, заповит-завещание козаков-характерников) было распространено у скифских воинов. «Мазепство: один на один, на саблю – руку, на пояс – вторую, надрез и смешивание мазки; на рассвете на Святой могиле возле матери или родителя (на кургане), поворачиваясь на восемь сторон и приговаривая: «Свидетель Бог наш отец и степь гайная (покрытая рощами)». После кропят в чашу с вином и одновременно выпивают».

Обычай предсмертного обручения раненых козаков с Матерью-Землей: «Се бо сядьмо на землю и возьмем ее до раны своей и натолчем землю в нее. А как по смерти своей станем перед Мар-Марией, то чтоб сказала та: «Не могу винить того, кто наполнен землей, и не могу его отделить от нее».
Создавая свою систему боевого вышкола, козаки-характерники продолжали дело волхвов.
Кроме того, у украинцев была возможность знакомиться и с боевыми искусствами других народов, ведь среди запорожских козаков были представители 20 наций. Например, гетьмана Предслава Лянцкоронского современники величали как  рыцаря, вышколенного в рыцарской традиции («пройдя всю Европу, побывал также в Иерусалиме и в разных варварских краях, и там многому научился из военной штуки, и, вернувшись домой, использовал то: в военной науке много отменил и многое ввел»).

Все это дошло до наших дней в виде боевых танцев – гопака, метелицы, козачка. Сравнивая богатство движений китайской системы ушу с гопаком, И. Лебедев пришел к выводу, что для того, чтобы исполнить гопак, нужно много еще такого, что «выходит за рамки китайской гимнастики».

Репутацию характерников имели некоторые исторические особы. В частности, современники считали галдовником наказного гетьмана Ивана Золотаренка, который прославился в годы Освободительной войны своими успехами в боях с поляками. Его смерть овеяна многими тайнами. Как повествует автор «Истории руссов»  «Наказной гетьман, Золотаренко, возвращаясь с войском по приказу в Белоруссию и проходя город Старый Быхов, выстрелом из ружья, сделанным с одной колокольни засевшим там католическим органистом Томашем, убит насмерть, а органист признался добровольно, что подготовлен к этому злодейству католическими ксендзами, которые дали ему пулю из священной чаши, по его словам, освященную и укрепленную специальным заговором… и правда, после осмотра оказалась та пуля необычной, и в ней середина была серебряной с латинскими литерами! Тело убитого Золотаренка отвезли на родину в город Корсунь на захоронение в тамошней деревянной церкви, за его кошт (средства) построенной. Но когда начался похорон в присутствии многих людей и духовенства, то громовым ударом загорелась церковь, и тело убитого вместе с церковью сгорело в  пепел».

Много дивных историй рассказывали про запорожского козака Ивана Сирка. За время своего отаманства с 1659 по 1680 годы Сирко участвовал в 55 битвах и везде выходил победителем, не считая множества мелких стычек, не занесенных в летописи и выигранных им. Потому чаще его, чем других кошовых, выбирали запорожцы на Валных (главных) Радах. За 22 года выбирали Сирка 22 раза! Верили, что он знает наперед о том, кто с ним собрался воевать, что во время боя может превращаться в борзого пса, волка или ястреба, или заклясть вражье войско. Недаром турки и татары прозвали его «урус шайтан». Татарские матери пугали именем Сирка детей. Турецкий султан издал фирман (указ) о молениях в мечетях на погибель Сирка.

А. Кащенко писал о нем: «Разве мог бы простой человек с такой маленькой группой товарищей самостоятельно, без чужой помощи отбиться от намного большего и лучше вооруженного войска турецкого и татарского, и более 30 тысяч янычаров, как баранов, вырезать между сичевыми куринями? А кто же, если не характерник, мог бы заскочить с кучкой товарищей в самый Крым, кубло великой орды, поразрушать его города, вызволить невольников, согнанных туда со всех земель, и взять огромную добычу?»

Кошовой-характерник Иван Сирко оставил завещание: «Как помру , то отберите у меня правую руку и носите ее семь лет. Кто будет мою руку носить семь лет, тот владеть ей будет так, словно я ей владею. А на седьмом году пусть меня ждет, и кто выйдет к могиле или на Рождество, или на Великдень, или на Зеленое воскресенье, так пусть меня ждет. Не бой христианин, - я есть православный христианин Сирентий Иоанович!»

Жива и невероятная легенда о том, что рука Ивана Сирко помогла победить французов в Отечественной войне 1812 года. Когда русская армия стояла под Бородино, казак Михайло Нелипа рассказал фельдмаршалу Кутузову про победоносную правую руку атамана Сирко. Дело в том, что семья Нелипы из поколения в поколения присматривала за останками атамана. И, поразмыслив, Кутузов отправил казаков за рукой Сирко.

Но дед Нелипы, старый хранитель останков запорожского атамана, ни за что не соглашался отдать руку! Долго упрашивали его казаки и, наконец, все-таки уговорили. Старый Нелипа выдал руку только под личные гарантии фельдмаршала Кутузова.

Руку три раза обнесли вокруг занятой французами Москвы, и… французы ушли из русской столицы. Судьба войны была решена. После войны, в 1813 году Кутузов ходатайствовал о захоронении останков Ивана Сирко. Ходатайство было удовлетворено, и останки Сирко захоронили в 1836 году на окраине села Капуловка Никопольского района.

Могила Ивана Сирко пострадала еще в 1709 году во время разорения Чертомлыцкой Сечи. Но местные жители уберегли ее, и семьи казаков присматривали за могилой атамана из поколения в поколение.

В ноябре 1967 года, когда берег, на котором находилась могила кошевого атамана, подмыли волны Каховского водохранилища, останки атамана перезахоронили. Но перед этим при очень странных обстоятельствах череп атамана изъяли из могилы…

Поскольку во второй раз Ивана Сирко хоронили торжественно, при большом стечении народа, предать его земле обезглавленным было невозможно. Выход нашли самый простой — в гроб положили другой череп, обнаруженный при раскопках того же кургана.

А череп атамана для изготовления скульптурного портрета отправили в Москву, в знаменитую мастерскую антрополога М. Герасимова, с целью проведения антропологической реконструкции внешности Ивана Сирко.

После этого череп Сирко почти четверть века оставался в Москве. Вернули его лишь в 1990 году, перед празднованием 500-летия украинского казачества. Но и на этом мытарства не закончились. После празднования юбилея череп Ивана Сирко попал… в сейф начальника местного отдела культуры, где он пролежал еще семь лет, пока его не передали в Днепропетровский исторический музей.

Летом 2000 года, после многочисленных обращений историков, было принято решение о дозахоронении черепа атамана Ивана Сирко вместе с другими останками в кургане Баба-могила.

Но с тех пор местные вандалы неоднократно оскверняют могилу кошевого атамана Войска Запорожского Ивана Сирко. Так, в начале 90-х хулиганы сожгли находившуюся рядом с мемориальным комплексом ветряную мельницу — реликвию прежней эпохи. Спустя несколько лет выстрелами из огнестрельного оружия был разрушен стеклянный саркофаг, которым никопольские краеведы для сохранности накрыли старинный надгробный камень.

Слава характерника была и у фастовского полковника Семена Палия: «Он, говорят, и теперь где-то живой и, как ему Господь велел, меняется, как Месяц: стареет и молодеет». Палий умел оборачиваться борзым псом и так проникать во вражий табор. А еще мог становиться крестом или копьем. Это копье-крест упоминается  в диалоге гетьмана Мазепы с джурою накануне Полтавской битвы.

Чтобы защититься, козаки огораживали свой лагерь копьями, и противник, видя в них заросли камыша, проходил мимо.

Характерники изготовляли «лементы»: брали камыши, опускали их в воду и в воск, потом кричали на них. Воск запоминал крик. Такие камыши разбрасывали по степи. Наступая на них, вражеский конь кричал, и козак на вахте слышал его.

Есть свидетельства, что козак-характерник Иван Богун провел ночью войско через польский лагерь, и ни одна собака не залаяла.

Иван Богун был одним из немногих украинских козацких предводителей, которые не склонялись ни к польской, ни к татаро-турецкой, ни к московской протекции.  Богун вместе с Иваном Сирком отказался поддержать Переяславский договор с Москвой: "У Московщине господствует наиотвратительнейшее рабство. Там нет и быть не может ничего собственного, потому что все есть собственность царя. Московские бояре титулуют себя «рабами царскими». Весь народ московский есть рабом. В Москве продают людей на базаре, как у нас скот. Присоединиться к такому народу – это хуже, чем вскочить живым в огонь».

С помощью характерництва козака Кравчины внезапно был схвачен Гнатом Голым предатель Сава Чалый, который, выросши в Сичи, переметнулся к полякам и стал злейшим врагом запорожцев. По рассказам, Голый и Кравчина, «когда отъезжали из Запорожья, то насыпали в сапьяны (сапоги) своей земли, понабивали ее коням под копыта и обтыкали себя терном. Вот она и отведет глаза, словно они за лесами в своей земле». Вообще у козаков был обычай перед походом насыпать своей земли под стельку сапог и в шапки. Считалось, что «кто сапоги снимет, тому смерть, а кто шапку снимет, тому голову снимут».

П. Петерсон, швед, который был в Московии в 1608 году, написал историю волнений в Московии во время борьбы претендента на московский трон Дмитрия, отмечает большую роль украинских козаков. «Возглавлял козаков, - говорит П.Петерсон, - Кореля, ловкий «чернокнижник», который чудодейством очень помог Дмитрию».

Немало характерников приняли участие и в гайдамацком движении. Современник поляк Корятович рассказывал, что не один раз жовниры видели, как гайдамаки собирали с себя пули, которые попадали им в грудь или лицо, и бросали их назад во врага. Потому поляки, отправляясь на гайдамаков, святили пули.

Легенда прославила предводителя народного восстания на рубеже 18 – 19 веков Устима Кармелюка. О нем написано столько художественных литературных произведений, что они в десятки раз превышают объем документальных источников. Его восстание длилось более двадцати лет, охватило Подольскую губернию и часть Киевщины и Бессарабии. Кармелюка неоднократно ловили, сажали в тюрьму, но он всякий раз бежал.

Для борьбы с Кармелюком был создан специальный орган - Галузинецкая комиссия. В 1830 году - снова арест. Через два года Кармелюк разобрал стену в своей камере и сбежал из латинской тюрьмы.

Убит Кармелюк был из засады. Стреляли, как гласит легенда, не пулей, а заговоренной пуговицей – только таким способом  можно убить характерника.

Волшебными свойствами обладал и легендарный ватажок карпатских опрышков Олекса Довбуш. Застрелили его из засады сельские богачи, используя особый ритуал, где пулями двенадцать зерен яровой пшеницы.

В 1783 российская императрица Екатерина Вторая ввела в Украине крепостное право, окончательно лишив украинцев традиционных свобод. На протяжении почти всего XVIII века по всей Правобережной Украине сопротивление власти чинили отряды повстанцев-гайдамаков. Наибольшим и наикровавейшим из которых было восстание 1768 года на Правобережной Украине, которое вошло в историю под названием «Колиивщина». Возглавил его Максым Зализняк, козацкий отаман, гетьман Украины.

Именно характерники, когда московские войска в 1775 году подошли разрушить Сич, в отличие от старшин и духовенства, которые уговаривали запорожцев не проливать христианской крови, призывали сопротивляться врагам. В одной из песен поется, как характерник Васюта обратился к кошевому:

Дозволь, батьку отамане,
Нам на башті стати:
Москаль стане із мечами,
А ми з палашами,
Не виб’ємо палашами,
Виб’єм кулаками,
Нехай слава не поляже
Проміж козаками!..

По преданию: «Как встало войско против запорожцев, так характерники и вышли. «Ну, - говорят, -здаваться не будем, бейте!» Москали за ружья, целятся, а ружья – клац, клац, клац! – и не стреляют. Глянули, а порох мокрый… «Ну, - говорят, - вас, наверное, и черт не победит». Характерники совсем не хотели сдаваться Екатерине». Однако большинство запорожцев приняли условия старшины и духовенства и сдались. Но самые непокорные, возглавляемые характерниками, покинули Сич и сбежали за Дунай в Турцию, где они основали Задунайскую Сич (на территории современной Румынии).

Проявили себя характерники и на новом месте – в войне козаков с липованами (российскими козаками-некрасовцами). По преданию, характерники помогли козакам завладеть липованским местечком Дунаевец.

Немало старых характерников осталось на Великом Луге и после разрушения Сичи. В народных преданиях сбереглись прозвища некоторых из них: Джереливский – «сам делал ружья и умел заговаривать их, был великим стрелком и охотником, не боялся ни туч, ни грома», а также Канцибера, Гайдук и другие. Прожили они больше ста лет. До нас дошли некоторые географические названия, связанные с ними: Джереливское урочище, Канциберивское озеро и урочище.

Характерництво, безусловно, скрывает много тайн для историков, врачей, биологов, химиков, физиков, инженеров. Те, что нам известны, только вершина айсберга, основание которого скрыто в темных глубинах мистики и парапсихологии. По мнению  О. Бердника, «…характерництво было не исключением, а тайным священным духом бытия Сичи Запорожской; вся Сич была «братством Характерников».

Ким були справжні характерники?

[:ru]Сергей [:ua]Сергій [:en]Sergiy [:ru]Шаменков[:ua]Шаменков[:en]Шаменков

Автор: Сергій Шаменков 

Опубліковано: 

Той хто цікавиться історією українського козацтва, напевно чув захопливі історії про непереможних українських бойових козаків-чаклунів «характерників». Такі історії ширяться поміж людьми – в книжках, коміксах, Інтернеті, на підставі фольклорних оповідей у військовій символіці, навіть часом у звичайній школі – через різні патріотичні молодіжні організації сучасного «українського козацтва». Дивним чином «характерники» вже стали частиною українського «історичного» міфу. Чому та за яких причин деякі автори нав’язують суспільству ці постулати, без будь яких ґрунтовних історичних досліджень? Чому в суспільстві пропагується цей рух, про нього розповідають дітям, цілі покоління молоді виховано на тих байках? Так ким насправді були ці характерники, і чи варто взагалі примірювати це поняття на українське козацтво, військо? Може варто зрозуміти справжній сенс цього слова, явища, та може триматись від цього подалі?

У військовому середовищі завжди існувала віра та забобони у замовляння куль та зброї, бо кожен хотів вижити в битві. У людей, які постійно воювали і, часто з діда-прадіда, не мали можливості звертатись до лікаря, функцію якого зазвичай виконував поодинокий «цилюрник», мали бути свої народні та можливо, напів’язичницькі способи лікування хвороб та поранень. Зрозуміло що в середньовічному суспільстві та серед тодішніх вояків були усіляко розповсюджені повір’я і в непереможного вояка, у замовляння, магічне лікування, гадання на майбутнє, амулети тощо. В ті часи це було нормою. Зрозуміти ми це можемо і зараз, але існує різниця між вояком, якому щастить на війні, народними методами лікування та речами, відверто іншого забарвлення. Як не дивно, люди 17-18 сторіччя чудово цю різницю розуміли, – а от вже їхні нащадки у своїй інтерпретації народного фольклору добряче змінили акценти.

Людина «сучасності», що захоплюється всілякими модними магічними течіями, трактує усе в міру своєї обізнаності та освіти, часто навіть не розуміючи, у що саме вона взялась бавитись. Відчуваючи брак реальних історичних свідчень та джерел, та не бажаючи дійсно дослідити матеріал, фантазери вдаються до маніпуляцій, – свідомо чи несвідомо, але очевидно для фахових дослідників. Зрозуміло, що одразу виникають питання звідки з’явився цей міф? Одна з розповсюджених та відомих є розповідь про «характерників», що міститься в першому томі «Історії запорізьких козаків» Д. Яворницького ( ст. 167). Там описуються різні магічні дива на підставі народних легенд, без посилань на реальні факти. Крім того, чомусь посилаючись на оповідь «старого козака» М. Коржа (про яку йтиметься далі), Д. Яворницький напевно навмисно не згадує, кого саме той називав «характерником». Друге відоме «джерело», що залюбки цитують, це збірник «Савур-Могила. Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини», виданий у 1990 році. Там багато дивних переказів та казок, але ж варто пам’ятати, що казки та оповіді часто змінюють першопочатковий історичний контекст.

Існують уявлення, що постать «характерника» є усталеною в українському фольклорі чи у класичних текстах з історії козацтва. Насправді ж адептами «характерництва» джерела використовуються зовсім інші…

Так, наприклад, урочисто цитується запис в книзі відомого польського історика, публіциста геральдиста Б. Папроцького [1], де нібито містяться перші згадки про «характерника». У ній текст польською мовою, – то ж наводимо фотоцитату зі сторінки книги, та переклад.

2

«в цей час один козак вистрілив у татарина, розгніваний гетьман рвонувся до козака, бажаючи показати, що тримає слово, – але інші, знаючи на що він гідний, зупинили та не допустили до нього. Той козак вмів кожний самопал замовляти, що би ні йому зашкодити не міг, ані тому війську, в якому був».

З тексту зрозуміло, що козак попри заборону вогню вистрілив у бік татарина і вочевидь не влучив. При чому тут не наводиться ніяких фактів, підтверджуючих «чарівні спроможності». Також дивним видається той факт, що чомусь у даному разі «чари» козака не спрацювали, і він ні в кого не влучив. Наступна ж сторінка тої оповіді містить бій з турками, коли турецькі ядра та кулі безперешкодно влучали в козаків та їхні човни, і чомусь той козак-чародій не згадується зовсім…

Як бачимо, слово «характерник» в тексті не вживається; засвідчено лише те, що козак начебто вміє вмовляти самопали, щоб не влучали у нього та у тих, хто поруч із ним. Нічого дивного в таких забобонах немає, адже це кінець 16-го століття.

На подібні описи та чарівні властивості ми потрапляємо в іншому цікавому виданні, – книзі 1614 року «Młota na czarownice». В одному з фрагментів мова йде про деяких жовнірів, які на собі мали «характери» – картки з диявольськими чарами та магічними знаками. Тобто мабуть це певний варіант «характерників». Також були інші жовніри, що заклинали свою бронь, та «замовляли» себе, аби в них кулі не влучали. А для того, щоб цей магічний ритуал працював, потрібно було здійснити наругу над образом Христа та розп’яттям з зображенням Христових мук. [2] З тексту стає зрозуміло, що ж саме розумілось під словом «характер», тобто це – картка, знак і при тому саме диявольська ознака!

Тепер стає зрозумілим, як трактували в 17 столітті таких «характерників» в Речі Посполитій. У словнику Богуслава Лінде (1807–1814) слово «Характер» також зокрема трактується як «чародійський знак», а «характерником» названо особу, що носить такі знаки, і через це є чорнокнижником. [3]

В іншій книзі 1688 року описується справа про захопленого «характерника» розбійника Wojciecha Miczka ze Słotwiny, що добряче накоїв, перед тим як його схопили та винесли смертний вирок. Він не відчував болю, поки у нього не знайшли на спині над лівою лопаткою знак – «характер», із магічними символами. Цей «характер» є символом того, що ця особа – служник диявола та уклала із Сатаною угоду. Такий «характер» захищає прислужника диявола. Саме тому таких осіб і називають «характерники». [4]

Наступне джерело – повідомлення з польської книги кінця 17-го століття описує характерників так:

«Тільки про відьом, чорнокнижників і характерників, надзвичайних людей, які дивовижні речі роблять, про що багато можна почути серед людей, і в Судах, також про їх дивні страшні справи і історії, про які страшно згадувати, через які в кожного, хто їх описує, затремтить в руці перо, скільки цим невіруючим, які в помилках засліпли. А над тим всім бісовством має свою силу і особливу владу Духовна Зверхність Римського Костелу…» [5]

Satan rebaptizing young sorcerers

Перехрещення Сатаною молодих чаклунів. Ілюстрація з “Compendium Maleficarum”, книги настанов для мисливців за відьмами, виданої у Мілані в 1626 році.

Розглянуті нами фрагменти та повідомлення 17 століття зафіксовані польськими джерелами, але в той час терени України переважно входили до складу Речі Посполитої. Тож інформація може стосуватися й українських земель. Повідомлення чітко ідентифікують «характерників» як злодіїв-чаклунів, що уклали угоду з дияволом, отримали на знак угоди знак «характер» та діють згідно тих угод, користуючись певними надприродними можливостями. Аналогічні знаки – сатанинські позначки на тілі – мали й відьми.

Суттєво, що у джерелах немає якогось акценту щодо «національного» характеру характерників чи їхню виключно українсько-патріотичну (антикатолицьку чи православну збройно-визвольну) активність. Вони не інтерпретуються як «козаки», «русини» чи «схизматики». Вони засуджуються виключно із загальнохристиянської точки зору як чорнокнижники та слуги сатани, не згадуються в контексті реальних воєнних дій чи визвольного повстанства.

Перегукується з темою «характеру» (знаку, картки, угоди – але без вживання самого терміну) повідомлення 1749 року про військового канцеляриста Івана Роботу, в якого було знайдено «картію демонами підписану» його власною кров’ю. Завдяки цьому ми знаємо варіант тексту такого пакту з демонами. (Текст цитовано за книгою Катерини Диси «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої 17-18 ст.»). У «картії» йшлося про те, що «он Іван Робота темнозроачному адскіх пропастій начальнику і учителем его демонам вручает душу і тело своє ежели по его Івана Роботи требьованію чинит ему Роботе споможеніе будут» [6]

Сучасні адепти «учення про характерників» часто згадують в якості доказу згадку про «характерників» фрагменті з «Історії Русів». Це відомий твір невідомого українського автономіста кінця 18-го – початку 19-го століття. Автор подав під містичним серпанком подію, пов’язану з наказним гетьманом часів Б. Хмельницького – Золотаренком. Подається такий опис:

«Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами».

Чи все відбувалось саме так – важко сказати. Адже ми не можемо відстежити історичні підстави саме такого перебігу подій. У згадці вочевидь присутній виразний антикатолицький контекст, але наскільки це відбиває тодішні реалії? Або ж це «фольклорні вправи» автора «Історії Русів», який творив у зовсім інших історичних обставинах більше сотні років по тому? Але знову-таки випливає контекст, що продовжує тему екзорцистів, що срібними кулями вбивають служебника диявола. Чи був для «католицьких ксьондзів» козак Золотаренко «агентом диявола»? І чи робило його «агентом» те, що він саме козак? Але постає інше питання: чому відсутні подібні згадки про інших козацьких діячів і персонажів, які своєю звитягою і відвертою жорстокістю помітно перевищували Золотаренка і через це могли претендувати на «диявольську сутність»? Варто згадати жахливий «імідж» серед католиків Максима Кривоноса або Івана Богуна, одне наближення яких викликало паніку у населення. Але вони загинули цілком «буденно»: Кривоніс – від чуми або від поранення, що не загоювалося, а Богун – розстріляний поляками «звичайно», без застосування срібних куль.

А тепер розглянемо, як же сприймали саме в тодішній Україні та безпосередньо на Запорозькій Січі таке явище як «характерництво». З огляду на відсутність більш ранніх джерел, то можемо поцікавитися, кого розуміли під цією назвою останні запорозькі козаки-січовики в середині – наприкінці 18-го століття?

Видається, що усе стає однозначним та зрозумілим у спогадах, записаних від старого козака Микити Коржа. «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» вийшло в Одесі 1842 року. До друку його підготував архієпископ Гавриїл, записавши слово в слово. Саме Гавриїл, поруч із І. Срезневським та А. Скальковським, поклав початок краєзнавчим дослідженням регіону, за що Д. Яворницький назвав його першим істориком Півдня України. Цю оповідь також публікували А. Скальковський, та й Д. Яворницький [7]. Що цікаво, спогади колишнього справжнього запорожця 18 століття малюють дещо альтернативний погляд на «характерників», аніж подається в сучасних «версіях». І вона аж ніяк не військово-героїчна.

Микита Корж згадує, кого в Україні називали «характерниками». Виявляється, що така назва побутувала щодо ватажків банд (що, в свою чергу трактується так само, як і у наведених польських творах), до яких входили злодії та деякі сіромахи-козаки, що втікали таємно з Січі та вчиняли розбій. Ці банди грабували, вбивали та піддавали різним жахам не тільки «традиційних ворогів»-іновірців – ляхів та юдеїв, але й так само вчиняли зі своїми ж православними – українцями-чумаками, нападаючи на їхні обози: «и начинали красть, грабить и убивать. Ибо они грабили чумаковъ на великихъ шляхахъ, дѣлали разбои надъ проѣзжими купцами и драли ляхивъ и жидовъ» [8].  Далі зазначається, що грабували також за допомогою чар та чаклунства.

Виникає питання: так а де ж оповіді про героїчні вчинки у битвах з турками, татарами чи московитами? Чому не збереглося історичних свідчень звитяг «характерників» у доленосних для України бойовищах? Грабувати та вбивати мирне населення, купців та чумаків-українців, – а у чому ж полягає «національний героїзм» «характерників»?

А що ж вчиняли з тими «характерниками», та яка ж була офіційна позиція січового товариства щодо цих «геройств»? Ось що розповідає про це старий козак:

«И такъ сиромы до такой степени шалостей по своему характерству доходили, що послѣ розбоевъ грабительствъ и убійствъ, дѣлали такія ище страшныя и безчеловѣчныя неистовства, що нелѣпо и говорити и на бумагу положити. О семъ доходили жалобы не только до Сѣчи но и до Столицы, чрезъ що самое и Сѣчь атакована и уничтожена: а преступники тогда было, если поймаются в воровствѣ, грабежѣ или убійствѣ, то судъ имъ коротокъ и не долго съ ними возятся по судамъ, а вдруг рѣшаютъ ихъ и казнятъ въ Сѣчи или по Паланкамъ, смотря по преступлениямъ: иныхъ вѣшаютъ на шибиницу, иныхъ убиваютъ кіями до смерти, иныхъ сажаютъ на пали, а иныхъ отсылаютъ на Сибирь» [9].

Треба врахувати один, дуже невипадковий фрагмент джерела: «…чрезъ що самое и Сѣчь атакована и уничтожена…». Ми-то знаємо, що знищення місцевих окремішностей була для Петербургу цілеспрямованим завданням. І Січ була приреченою на загибель просто через зміцнення Російської імперії. Але виправдання жорстких дій влади «для народу» були традиційні: через порушення закону, ґвалт та злочинність. «Добрий Цар» (Цариця) виправить…

Sorcerer exchanging the Gospels for a book of black magic

Чаклун обмінює у диявола Євангеліє на книгу чорної магії. Ілюстрація з того ж “Compendium Maleficarum”

Тут мова може йти про те, що факти «безпрєдєлу», бандитизму та корупції «на місцях» завжди ставали зручним приводом для імперської влади прибрати рештки місцевої козацької автономії. Інститути традиційної української влади ставали заручниками соціального або звичайного бандитизму у своїх околицях. Відомий приклад слобідських козацьких полків, автономія яких була скасована Катериною ІІ у 1765 році саме під приводом розслідувати скандальні місцеві зловживання та беззаконня. Гайдамаччина з її насильницькими проявами у «міжкордонні» Росії, Речі Посполитої та Османської імперії у 1730-1760-х роках стала одним з офіційних пропагандистських приводів «навести лад» на січових землях. І одним, нехай і не головним із приводів стали, вочевидь, і «славнозвісні» – а тут можемо сказати щиро сумнозвісні – «характерники»…

Всі ці «геройства характерників» з оповіді М. Коржа, цілком вписуються в злочини серійного маніяка 1730-40-х років, вбивцю, збоченця та насильника – Мацапури. Павло Шульженко, на прізвисько Мацапура, вжахнув тодішнє населення Сумщини та Полтавщини. З бандою собі подібних грабував та вбивав купців, викрадали жінок, ґвалтували всією бандою, та потім вбивали, деяких з вбитих жінок з’їдали. Схопивши вагітну жінку, спочатку зганьбили, а потім один з бандитів – бувший запорожець вирізав в неї з живота зародок дівчинки та ворожив на неї. Потім в дитині вирізали серце та також ворожили, підкидуючи серце, видраний із черева зародок засмажили та з’їли, в матері відрізали груди та з’їли [10]. Автор статті, що знайшов судові акти, Микола Горбань, вважав, що той бувший запорожець ворожбит – людожер, відносився до категорії характерників, химородників [11].

Отже, згідно джерел та уявлень людей 17-18 ст., історичні згадки про «характерників» не несуть нічого героїчного та вартого наслідування, навпаки всюди присутній відвертий сатанинський, чаклунський підтекст, розбій та садистські мотиви.

taro

Карта таро. Сучасна графіка

Умовно таких персонажів можна поділити на дві категорії. Перша категорія – особа що провела ритуал відмови від Ісуса Христа та християнської віри, наругою над зображенням страждаючого в муках Христа довела свою прихильність до Сатани, за що отримала захист від куль та отримала можливість вмовляти свої кулі та робити постріли влучними. Друга категорія – «характерник», що уклав угоду з дияволом, провів сатанинський ритуал, отримав на знак цього прикмету на тілі – «характер» та, як прислужник сатани, отримав певні магічні здібності, невразливість до болю та ураження зброєю. Будучи служником диявола, характерник веде асоціальний, розбійний спосіб життя, вчиняє людям різні «страхи», за допомогою чаклування краде, вбиває, та вчиняє такі страшні речі, що очевидцям соромно, вони навіть не можуть описати їх у повній мірі. При тому ці всі дії вчиняються в мирний час проти простих мешканців, у тому числі проти українців. Справжні козаки-запорожці, якщо виловлювали таких «характерників», піддавали їх за всі їхні вчинки тортурам та нещадно вбивали. Тож для військової слави українських козаків, для козацької звитяги «характерники» – персони зайві та компрометуючі. Міф про «характерників» в народних уявленнях через кілько сотень років отримав дещо інше забарвлення.

Дивним чином у другій половині 19 століття справжній образ «характерника» – служебника диявола та бандита вбивці забувся, народний фольклор залишив лише магічні здібності та додав героїчних рис пов’язаних з боротьбою проти ворогів – чужинців. Етнографи кінця 19-го століття вже фіксували різні оповіді, а письменники втілювали ці легенди та казки на папері. Жодних історичних, зафіксованих очевидцями свідчень про те, що «характерники» здійснили якісь геройські вчинки під час військових компаній – немає. Все спирається лише на народні оповідання. Байки про надздібності перегукувались із релігійними мотивами, наприклад, про можливість «характерників» ходити по воді-морю, що можна трактувати як звичайний для сатаністів акт висміювання Євангелія. До цієї бісовщини додались і відлуння легенд про потвор-вовкулаків, що роздирали людей чи, покусавши, перетворювали на собі подібне створіння, і яких можна вбити лише срібною кулею. Якісь відлуння різанин та збочень справжніх бандитів «характерників» перетворились на байки про відрізану кінцівку Сірка та ритуальне пошматування його тіла, про геройство Палія, де він порізав на шматки І. Мазепу, і тут навіть зрозуміло, звідки віє вітер. При якій владі складались ці легенди та байки, хто ненавидів Мазепу та вигадував про нього огидні, принижуючи байки?

Першопочатковий бандитсько-сатанинський контекст було остаточно втрачено вже в 1990-ті роки, а замість нього різними новоутвореними організаціями, що використовують «козачий тренд», тиражуються та нав’язуються відверті вигадки – казки, що видаються за історичну правду, тиражується мотив «героя» – козака чаклуна, що замовляє кулі і тому непереможний, має надздібності. Спритні особи побудували на цьому казковому міфі філософські течії та спортивні єдиноборства, пишуть книжки, знімають телепрограми, художні стрічки.

Виникає питання: навіщо пропагувати та поширювати «характерництво»? Хіба не достатньо пишатись просто вправними реальними вояками – козаками? З точки зору сучасних суспільних норм співіснування, «харакатерники» – це покидьки суспільства: злодії, садисти, сатаністи, вбивці та насильники, то ж навіщо це бісовство натягувати на сучасні патріотичні організації та на виховання молоді? Варто замислитись тим хто сьогодні пропагують «характерництво», хочуть відродити, шанувати та наслідувати «характерників», – чи вони дійсно хочуть бути схожими на справжніх «характерників»? Так такими персонажами вже переповнені тюрми. Що саме пропагується – угоду з Сатаною, садизм, збочення, вбивства, магічні перетворення на вовкулаків? Чи ті люди, які пропагують характерництво, дійсно вірують у Бога, ходять до церкви, вважають себе козаками – християнськими лицарями?

 

Посилання

[1] Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego.— 2.— Kraków, 1858. S.163.

[2] Młot Na Czarownice : Postępek Zwierzchowny w czarach, także sposob uchronienia sie ich y lekarstwo na nie w dwoch częściach zamykaiący […] do ktorey w teyże materyey przydana iest Książka Jana Nidera […] także Ulryka Molitora Dialog o wieszcych białychgłowach abo czarownicach S. 171

[3] Słownik języka polskiego przez MSamuela Bogumiła Linde, Warszawa 1807–1814 , T. І.  S. 231-232

[4]Andrzej Komoniecki “Chronografia albo dziejopis Żywiecki . rok  1688. http://www.dbc.wroc.pl/dlibra/docmetadata?id=6040&from=publication

[5] Jakub Kazimierz HAUR, Skład abo Skarbiec Znakomitych Sekretow Oekonomiey Ziemianskiey. Na Polach wielkich y obszernych, w Sławnym na wszytek Swiat Królestwie Polskim, przy Miastach Koronnych, przy Miasteczkach gęstych y nasiadłych, przy Wsiach okolicznych Krolewskich, Slacheckich, Duchownych y Mieyskich. Znaleziony. A za osobliwym Staraniem y pracowitą Pilnością dla Dobra pospolitego, y Pożytku Ludzi wszelkiego Stanu, do używania. Wykopany. … do Druku Podany. Przez … Iakvba Kazimierza Havra, … W Krakowie, W Drukarni Mikołaia Alexandra Schedla. I. K. M. Ord: Typ. Roku 1689. S. 427

[6]Катерина Диса. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої 17-18 ст. Київ 2008, С . 106,107

[7] https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0ahUKEwiTu4WT7sjYAhWoJJoKHSWOAvMQFggpMAA&url=http%3A%2F%2Fwww.irbis-nbuv.gov.ua%2Fcgi-bin%2Firbis_nbuv%2Fcgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name%3DPDF%2FVznu_fi_2014_1_7.pdf&usg=AOvVaw2VMf0UzsxRm5Zx1SLQ5nfV

[8] Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» Одеса 1842 C. 22. http://elib.nplu.org/view.html?id=2031

[9] Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» Одеса 1842 C. 23-25 http://elib.nplu.org/view.html?id=2031

[10] Горбань М. Розбійник Мацапура( побутово-історичний нарис) Схід – Захід: Історико-культурологічний збірник.  Випуск 2. –  Харків: Майдан, 1999. – С. 174-197

[11] Там само С. 191

««« 10. Козак Мамай 12. Кобзари-лирники »»»

27 березня 2012